У бібліотеці ДТЕФК відбулося інтерв’ю з Наталією Яківною - матір’ю загиблого воїна Дениса

ПОЛОТНО НАЦІЇ: СПЛЕТІННЯ МАТЕРИНСЬКИХ ДОЛЬ

Наіля ГАВРИЛЮК, завідувач бібліотеки Дніпровського транспортно-економічного фахового коледжу

Олександра ЛАНЕВСЬКА, студентка Дніпровського транспортно-економічного фахового коледжу

У бібліотеці ДТЕФК відбулося інтерв’ю з Наталією Яківною - матір’ю  загиблого воїна  Дениса.

Наш земляк Денис проживав з сім’єю у місті Дніпро.

Слова Матері: «…– Мій герой, – шепоче вона, і в цьому слові – гордість, що бореться з відчаєм.»

НАЗАВЖДИ У ВАЙБЕР

Сонце ллється крізь старе вікно кухні в Дніпрі, розсипаючи золоті плями на вицвілій скатертині. У центрі столу – фотоальбом.

Важкенький, ніби несе в собі ціле життя. Наталія Яківна, невисока жінка з втомленими, але теплими очима, тримає чашку чаю. Пальці ледь тремтять. За три роки вона нарешті знайшла в собі сили розповісти про свого сина Дениса Шкадовського. Його сміх досі лунає в материнському серці.

– Дякую, що прийшли, – тихо промовляє вона, посміхаючись. – Я Наталя Яківна, родом із Ташкента. Мій чоловік був військовим льотчиком, привіз мене до України, до Дніпра. Тут ми ростили наших синів – Дениса і Максима. Вони були, наче двійнята, хоч народилися з різницею в рік. Денис з’явився 4 вересня 1975 року – мій світлий хлопчик, вже у чотири роки читав «Робінзона Крузо» і мріяв.

Вона гортає альбом, зупиняючись на сімейному фото (фото 1:   

Фото 1. Родинне тепло

Наталія Яківна, Денис, Максим і маленька Ліза).

Її погляд м’якне, кутики очей блищать. – Вони завжди були разом. Потім разом і пішли на війну.

Наталія Яківна відставляє чашку, її руки тягнуться до наступної світлини

(фото 2: Денис із автоматом). 

Вона застигає, ніби боячись доторкнутися.

– Я не знаю, де це було, – її голос тремтить. – Але його очі… такі серйозні. Він пішов добровольцем у 2014-му, разом із Максимом. Писав мені у вайбер: «Мамо, усе буде добре. Буде Україна». Я досі пишу йому: «Сину, Ліза вчиться на ветеринара, виноград цвіте, Максим тримається».

Відповіді немає, але я знаю – він читає. Вона зітхає, і в цьому зітханні – весь її біль. Він був не просто сином – він був її гордістю. У школі вчився на відмінно, закінчив будівельну академію, працював логістом у мережі магазинів побутової техніки, але жив для пригод. Він умів усе: прищеплював дерева – п’ять сортів черешні на одній(!), будував гаражі, навіть стриг

батька перед перевіркою в його частині, бо в містечку не було перукаря

(фото 3: її чоловік, суворий, але справедливий).

– Денис був моїм чарівником, – жінка посміхається, гортаючи альбом.

– Ось він із донькою Лізою – кремезний батько, на плечах якого стоїть горда донька, і обидва розкинули руки, ніби вільні птахи. Ось вони на дачі, де він навчав мене стріляти з лука. Ми там грілися біля вогнища, їли його абрикоси, – її голос ламається. – Він так любив ту дачу (колаж 4 фотографій сім’ї: Чотири світлини родини на дачі: Денис із донькою Лізою, яка стоїть на його плечах, розкинувши руки; Наталія Яківна вчиться стріляти з лука під наглядом сина; сім’я гріється біля вогнища; стіл, заставлений абрикосами з Денисового саду).

Жив на повну. Стрибав із парашутом, пірнав із аквалангом, ганяв на паруснику. Обожнював футбол – паралельно з відрядженнями їздив на чемпіонати до Європи, Ісландії, Амстердама, Парижа .

    П’ять світлин, що показують пристрасть Дениса     до пригод: він стрибає з парашутом, пірнає з аквалангом, заправляє парус на яхті, вболіває на футбольному матчі та позує за кордоном (Ісландія, Амстердам, Париж).

Фото 6. Остання футболка Максимом вони щороку замовляли футболки з тематичними написами. Наталія Яківна гладить одну зі світлин.

– У ній він пішов на свій останній бій, – її голос тремтить. – 13 квітня 2022 року, під Ізюмом…

Вона замовкає на хвилинку, стиснувши альбом. Сльози котяться по щоках. Той день розірвав її серце. Снаряд забрав Дениса, і дев’ять місяців він вважався зниклим безвісти. Коли його знайшли в бліндажі, від нього лишилися тільки кістки й та футболка

(7 фото: Денис, замучений, але нескорений).

Наталія Яківна тягнеться до ордена «За мужність» ІІІ ступеня

(фото 8: Орден «За мужність»ІІІ ступеня разом із документом про нагородження Дениса Шкадовського за

відвагу на фронті), її пальці стискають холодний метал.

– Мій герой, – шепоче вона, і в цьому слові – гордість, що бореться з відчаєм. – Я в зустрічала його у 2015-му, після ротації. Він складав присягу, я тримала квіти, ми пили чай…

Портрет Дениса – його добрі, світлі очі, які ніби промовляють до матері: «Мамо, не плач»). Я вірила, що війна закінчиться. Але вона забрала його.

Наталія Яківна відкидається на спинку стільця, погляд блукає за вікном, де гойдається виноградна лоза– Денисів спадок.

Серце ледь витримало втрату. У Польщі лікарі зробили операцію, коли її нерви здали, а тіло вкрилося плямами. Але вона повернулася до Дніпра, до дачі, де відчуває присутність сина.

Жінка гортає альбом, зупиняючись на портреті Дениса.

(фото 10: Клен у парку Глоби в Дніпрі, Посаджений на честь Дениса Шкадовського, із табличкою, що увічнює його подвиг).

Його очі – добрі, світлі, ніби кажуть: «Мамо, не плач». – Як же я за тобою сумую, – шепоче вона,

торкаючись скла. – Ти залишив нам Лізу – сильну, як ти. Вона вчиться на ветеринара, хоче допомагати тваринам.

Максим досі на фронті, і я молюся за нього.

Наталія Яківна боролася за пам’ять сина. Казали, що вона не його мати – через те, що народила його не в Україні. Вона виграла суд, довела ДНК- тестом та листом з Ташкента: Денис – її кров, її герой. У парку Глоби росте клен на його честь, а на меморіальній дошці – його ім’я. Його дружина Наталя малює картини, створює інсталяції на честь чоловіка.

Мати закриває альбом, але її серце залишається відкритим. Наталія Яківна бере телефон і пише у вайбері: «Сину, ти мій Герой. Ми збережемо твій виноград, твою Україну». Сльози падають на екран, а в її очах – біль і гордість…